Історія одного юнги - Статті на Pandaland
Війна – це сльози та горе для багатьох. Чи хтось хотів би пережити війну добровільно. І все ж у той непростий час перебували люди, які з власної волі йшли на фронт. Тим страшніше від того, що це були підлітки, хлопчики, майже діти…
…Коли ми з Анатолієм Максимовичем Куліничем, неспішно розмовляючи, прогулювалися алеєю на Бухар Жирау, від компанії молоді, тієї, що бачила війну (слава богу!) лише у радянських фільмах, відокремився молодик. Він підійшов до ветерана в орденах, потис йому руку, подякував за перемогу і привітав зі святом. «Як це торкається душі…» зізнався Анатолій Максимович.
- Чи часто наша молодь виявляє повагу до цього свята, до ветеранів? - Запитала я.
- Часто. У нас молодь хороша, мирна.
Я б у моряки пішов...
Ми ходили на поле за 8 кілометрів від міста, там залишилася дрібна картопля, яку не викопав колгосп, ми довбали кущики, викопували її зі снігу, замерзлу. Вдома опускали у цебро з холодною водою, щоб вона відтанула, потім терли на тертці і робили коржики, які клали прямо на плиту, щоб спекти. Ось такі коржики ми й набрали із собою в дорогу. Саме тоді багато ешелонів йшло Сталінград і формувалися вони переважно на станції Амур, неподалік того місця, де ми жили. Підійшли до одного ешелону – візьміть, кажемо, нас у солдати».
Звичайно, хлопчаків із собою брати не стали – малі. Не зневірившись, майбутні захисники Батьківщини підійшли до підлітка, який закидав вугілля в топку паровоза.
- Візьміть нас, нас у солдати не беруть, довезіть.
- То ми не їдемо до Сталінграда! Ми їдемо до станції Волочаївка!
Волочаївка, так Волочаївка. Підліток дозволив хлопчикам забратися утендер для перевезення вугілля для паровоза накрив брезентом, яким накривають вугілля. Їхати – 120-150 кілометрів. Поки дісталися місця призначення, відважні хлопці замерзли. А на станції на них уже чекали – коменданту вокзалу передали, що якісь хлопчаки крутилися біля ешелону на станції Амур, а куди поділися потім – невідомо. Звичайно ж, їх одразу знайшли.
«Нас завели до коменданта, а там «буржуйка» стоїть, а ми замерзлі, та ще голодні, коржики наші задубелі. Комендант наказав солдатам принести кашу, тушонку; нагодували, а потім… посадили на потяг, що йде у зворотному напрямку! Ми просимо – тільки до міліції не треба.
- То вас же батьки, напевно, вже шукають.
- Ну раз почали шукати, значить знайдуть, а в міліцію не треба, ведіть до коменданта.
На шляху до флотилії Крисак запитав мене – а ким би ти хотів бути? А ким ви будете, спитав я?
– Я – командир БЧ-2 (бойова частина), комендор.
– То я б пішов у комендори!
Мене визначили у вежу. Там я пробув місяці зо три, а потім мене перевели в сигнальники, а потім я захотів бути радистом. Так я вивчив абетку Морзе.
Мати мене навчала змалку дисципліни та порядку. Ідучи на роботу, казала - встанеш, підлогу протри, постіль заправ. А коли я прийшов у флот, мене закріпили робити прибирання у каюті командира, разом із кермовим матросом. Збирання робили щодня, на це відводилося півгодини. Кожен матрос, ким би він не був за званням та посадою, мав робити прибирання, за кожним був закріплений свою ділянку. А в суботу авральна приладка – на флоті це називається приладом.
На кораблі має бути чисто та акуратно як у лікарняній палаті. У суботу командир корабля одягає комбінезон, з ним йдуть командири бойових частин, з переносною лампою, металевим стрижнем ібілою хусткою. Побачить лужок, хусткою проведе, якщо брудно – змусять перемивати. Всі кольорові метали настільки були віддраєні, що дивитися неможливо – блищать, очі сліплять. Я звик до чистоти, у мене і додому такий самий порядок.
Так пройшло моє дитинство, але я не шкодую. Зараз маю багато нагород. Є наказ Сталіна – подяка за участь у бойових діях, нагорода «Адмірал Кузнєцов» тощо».
Післявоєнні роки
Після закінчення війни, 1946 року Анатолій Максимович приїхав до Алма-Ати. Тут, у Кам'янці, жили родичі – старша сестра матері із сім'єю. Під час війни вони писали листи з проханням приїхати до них – навіщо молодій людині змалку служити в армії, а тут – тепло, добре, є свій сад. Командир корабля третього рангу Потєхін Борис Миколайович переконував - юнга, не їзди в Алма-Ату, краще залишайся на кораблі або вирушай до Нахімовського училища. Однак вибір припав все ж таки на тоді ще столицю Казахської РСР.
Попереду були важкі повоєнні роки, карткова система. Анатолій Максимович влаштувався завод токарем, потім пішов у сільське господарство, був різноробочим, закінчив училище механізації, працював комбайнером, потім вступив у технікум. 12 років пропрацював начальником виробництва на Іссицькій автобазі, а 1971 року перебрався з родиною до міста.
«Ми жили в селі Тургень, самі збудували будинок, самотужки. У нас була хороша садиба, дружина працювала заступником директора з виховної частини у школі. Я працював на автобазі в Іссиці. Дочка навчалася у школі. А коли вона закінчила восьмий клас, і зібралася вступати в місто, страшно почало відпускати її одну, єдина дочка все-таки. Вирішили переїхати. Знайшли квартиру, прописалися, прожили в одних родичів, потім в інших. Не можна сказати, що мидовго микалися по квартирах - майже відразу я отримав впорядковану кімнату, а в 1973 мені виділили службову квартиру.
У місті я працював начальником виробництва у п'ятому автопарку, потім у першому, потім 12 років – керуючим домоуправлінням, був комуністом. Із 48-49 домоуправлінь міста моє посідало 2-3 місце. Я завжди працював від душі – чесно та сумлінно».
Сьогодні можна сказати, що життя склалося. Донька вивчилася, вона вже – кандидат наук, працює заступником директора з науки в гімназії. Зять – полковник у відставці. Внуки – їх двоє – здобули вищу освіту та гарні місця роботи, живуть поруч із дідом – у сусідньому під'їзді, через стінку.
Громадська діяльність
Анатолій Максимович, до речі, йому 83, – активіст. Він є головою секції ветеранів військово-морського флоту.
«Секцію ветеранів організували у 1996 році, тоді був головою капітан першого рангу Балькібаєв, він помер у 2008 році, а ще раніше, у 2006 році його паралізувало, і тоді на місце голови запропонували мене. Ось уже дев'ять років, як я голова. Тоді нас було 196 осіб, а сьогодні – всього 10. Деякі – людина 15 – поїхали, а здебільшого вмирають – вік уже. Щороку по 4-5 людей вмирають».
Анатолій Максимович допомагає шукати гроші на лікування ветеранів. Щорічно розвозить листи у компанії та банки міста з проханням про допомогу.
«У нас дуже хороша національна морсудноплавна компанія Казахстану «Казмортрансфлот», в Актау. Коли компанія тільки-но утворилася, вона знаходилася в Алмати, і її представники допомагали нам. Зараз вони приїжджають щороку, щоб привітати нас, вручають гроші, і я їх, відповідно, теж вітаю з усіма святами факсом.
…Морська форма Анатолія Максимовича табезліч орденів на грудях вражають перехожих. Майже кожен вітає зі святом. Ветеран зізнається – на свято у парку він нарозхват – кожен прагне сфотографуватися з ним. Він не відмовляє. І так хочеться, щоб ця увага до ветеранів не обмежувалася святом Перемоги. Пам'ятайте, воно – чіпає душу…