Я ненавиджу бути матір’ю - Статті на Pandaland
Я весь час заходжу на ваш сайт та читаю, дуже багато читаю. І статті у журналі, і блоги, і завжди про материнство. Про те, як це бути мамою. Про те, що це найскладніша робота на землі. Про те, як це виснажує, яка це невдячна робота. Як є.
Але є щось, про що я ніколи раніше не говорила вголос. Людина, яка б проміняла весь цей прекрасний досвід на своє старе життя - я. Я ненавиджу бути матір'ю!
Так, я дуже люблю своїх дітей. Я люблю, присягаюся. І я пишу ці рядки анонімно, але не тому, що мені страшно за людську поголоску, а щоб мої діти ніколи не дізналися про те, що собою представляє їхня мати.
Але мені треба зняти цей камінь із душі, мені треба виговоритись. Нехай не розкриваючи себе – але якось полегшити цю ношу.
Відколи я стала матір'ю 12 років тому, все ніяк не вдається заглушити голос, який каже “Ти зробила помилку”. І справа не в цих тривіальних речах, про які зазвичай говорять мами: справляти потребу з відчиненими дверима, неможливість побути наодинці із собою, заміщення собою побутової техніки типу пральної машини або кухонної плити. Справа в тому, що я дійсно більше лобіла своє життя ДО того, як народила. І більшу частину часу я витрачаю саме на те, що мрію про ті прекрасні дні.
Я добре дбаю про своїх діток, у них прекрасний батько, люблячі бабуся з дідусем, дбайливі дядьки і тітки. У нас все гаразд із матеріальним достатком, діти навчаються у добрій школі, ходять на всякі гуртки, спортивні секції. Вони щасливі. А я ні. У мене проблеми. Це в мене відчуття, що я граю роль, яку було написано не для мене. Це у мене відсутня якась ланка в ланцюзі ДНК, яка є в інших мам.
Знаєте що, закрийтесь!
Якщо у вас вседобре - не треба лізти в мій город зі своїми камінням. Лицемірство у вас більше, ніж у мені почуття каяття за свої ж думки.
Я не кину своїх дітей. Якби все було так просто – вийшов із дому, і життя стало іншим. Ні. Так не буває. Почуття провини вб'є мене раніше. Та й не думаю, чесно кажучи, що зможу знову стати колишньою людиною. Розтяжки на животі та на грудях завжди будуть нагадувати мені ким я була і ким стала. Тож мені залишається й надалі нести цю ношу.
Адже щоночі, коли мої діти засинають, я думаю про те, як склалося б життя - не вийди я заміж і не народи дітей.