Я знову про присутність
Мені якось близький виявився мій образ порожнього столу, на якому виникають предмети, які нам дійсно потрібні, потрібні за змістом. Мені здається, що суспільство перебуває саме за таким столом.
Уявіть собі, що я сів за стіл і мені треба написати листа, але писати його не хочу. Ні папір, ні ручка, ні чорнило в ньому не виникають. Я сиджу і моє бажання висвічує на цьому столі щось інше: книжки а полиці, серветки від нежитю і навіть олівець, щоб я міг помалювати драконів у блокноті, але ручка і папір для письма ні як не виникають.
Мені здається, що ми надто впевнені, що ми знаємо сенси. Точніше еліти впевнені, що вони знають смисли для майбутнього, а насправді суспільство сідає за такий стіл і стіл реагує на смисли суспільства іншими речами про майбутнє. Ми хочемо відштовхнутися від чогось, ну наприклад від узурпації влади, від тоталітаризму, від фундаментальних ідей, від простих відповідей, і все це заради майбутнього, але стіл уперто не збирається чути те, що ми вважаємо розумним, він висвічує від віку до віку знову ті ж самі тоталітаризми і узурпації, нам у науку. Дзвінок за дзвінком. Еліти кричать, що вони всі вже давно усвідомили, що "шановний стіл" дай щось потрібніше для майбутнього, а стіл уперто підсвічує лише ті сенси, які ми хочемо швидше забути.
Про що я? Та про те, що ми раби! І що б ми не робили, огризатися за нас як на рабів не можна, бо ми не пережили це і ще довго не переживемо. А що з того, що ми вкотре крикнемо за всіма нашими елітами: "Про український народ, як ти дурний і безпорадний, про український народ - ти раб". І що з цього ми швидше понесемося в майбутнє? Нам треба прожити це та не бояться цього. А ділити всіх на вільних і рабів, а потім, усвідомлюючи свою вільність, гордо присягатирабів, це доля тих, хто боїться не встигнути в завтра тільки тому, що сам ще поки що раб.
Не ображайтеся на людей за їхнє рабство, зрозумійте їх, спробуйте знайти в собі співзвучне, щоб прийняти сьогоднішній день глибше, щоб тієї самої вільні у вас усередині вистачило хоча б одного, який раптом через вас стане вільнішим.
Найжахливіше в правді, що висловити її це мала, дуже мала дещиця. У ній треба продовжувати жити і лише тоді це має сенс. А без проживання правди не виходить.