Римська п’ятірка
Стояв ясний, морозний, зимовий день. Але в Арктиці погода примхлива і мінлива.
Стартуючи, льотчик того часу не знав, яка погода чекає на нього попереду, за якихось сто кілометрів. Спочатку ясно, а за кілька хвилин вітер і сніг заведуть свій нескінченний хоровод.
Літаки йшли над Корякським хребтом. Під ними проносилися гірські вершини, то гострі, як піраміди, то пологі, покриті блискучим на сонці снігом, з темними плямами ущелин.
Як завжди, над горами балакало. Машини йшли, наче спотикаючись про невидимі повітряні ями та купи. Точніше, не йшли, а повзли. Сильний вітер бив у чоло, знижуючи швидкість до сімдесяти кілометрів на годину.
Давалася взнаки перевантаження. Кожен льотчик взяв із собою бензин на десять годин польоту, спальні мішки, лижі, паяльну лампу та труби для обігріву мотора, запасний гвинт для літака, примус та півторамісячний запас продовольства на випадок, якщо доведеться загубитися у тундрі.
Каманін збирався дістатися з Олюторки до Майни-Пильгіна за три години. Дістався за шість.
Коли нарешті приземлилися в крихітному чукотському: селищі, Молоков, цей на диво спокійний, небагатослівний чоловік, тихо сказав:
– За весь цей час я не бачив жодного клаптика землі, де можна сісти так, щоб не поламати машину і не розбитися самому.
У Майні-Пильгіні льотчики дізналися, що базу рятувальної експедиції перевели з Веллена до Ванкарема. Отже, треба міняти маршрут, летіти не через затоку, а над горами Паль-Пальського хребта. Виявився у селищі і бензин, але не того сорту, яким зазвичай заправляють літаки. Спробували пальне, мотори працювали не так, як хотілося б, але все ж таки пропелери оберталися. До того ж, цей брудний бензин зіпсував пусковий пристрій на літаку Бастанжеєва. На ремонтпотрібно добу, а треба поспішати. І погода надзвичайно хороша, блакитне небо так і кличе в повітря. Чекати не можна.
Каманін коротко сказав Бастанжеєву:
Але він не зумів наздогнати.
Вже не п'ять, а чотири літаки пішли над горами.
І лише три з них долетіли до Анадиря.
Над хребтом була страшна балаканина. Мотори змінювали «голос»: то переходили на «шепіт», то ревно ревли. Немов невідома сила підкидала машини легко, як м'ячики, у висоту і каменем кидала вниз. Здавалося, вони ось-ось зачепляться за вершини гір. Здавалося, не буде кінця цим чортовим гойдалкам.
Ще важче було летіти, коли зненацька насунулися сірі хмари, що оповиті кам'яними вершинами. Довелося йти наосліп, по приладах, у суцільній білястий імлі.
Коли вирвалися нарешті з хмар і замість гір під крилом забіліла рівна тундра, наче стіл, накритий накрохмаленим скатертиною, Каманін побачив, що за ним летять лише дві машини. Літаку Демирова не було.
«Не витримав, повернувся, – подумав молодий командир загону. – Він ще мало тренувався у сліпому польоті».
Багато пізніше з'ясувалося, що справді так і було.
У Анадирі – великому, за умовами тодішньої Півночі, місті з населенням у… сімсот осіб, літній погоді довелося чекати на шість діб. лютувала завірюха, здіймаючи хмари білого пилу, по-розбійницьки свистів ураганний вітер, кидаючи в обличчя колючу, сліпучу снігову крупу. Тут не тільки не полетиш, а й не зробиш кроку. За шість днів одноповерхові будинки в Анадирі занесло разом із дахами, з одного в інший прокопували під снігом щось на зразок підземних ходів.
Через годину з вершини хребта назустріч льотчикам спустилася і заміла найжорстокіша завірюха. Гір не видно. Яку брати висоту – невідомо, чи карта не дає відомостей про їхню висоту.
«Якби я пішов уперед, усі інші літаки пішли б за мною, – записав Каманін у щоденнику. - Чи маю я право вести загін у хмари, не знаючи висоти хребта?
Ми можемо врізатись у гори і тоді – кінець. Чи маю я право ризикувати нашим життям та машинами, коли ми такі близькі до мети? Ні! Що ж робити? Повернутися до Анадира? І це не підходить… Вирішив не йти ні вперед, ні назад, а сів одразу поблизу чукотських яранг».
Чукотське селище з п'яти яранг, що стояло серед нескінченної тундри, називалося Кайнергін.
Чукчі вибігли назустріч крилатим гостям і зупинилися метрів за сто від літаків, не наважуючись підійти ближче. Нарешті один з них, молодший і сміливіший, ступив уперед і несподівано крикнув українською:
– Пишуть нам усі в Анадирі, – пояснив Тинтигрей.
Чукчі допомогли закріпити машини та привітно запросили авіаторів до себе в ярангу. Але ті не могли всидіти в ній хвилини. Там стояв нестерпний запах гниючого м'яса. Чукчі тоді м'ясо не солили. Вб'ють моржа, притягнуть у ярангу і місяцями їдять його самі і годують собак.
Льотчики зібралися було ночувати на снігу, але знайшовся згорілий кістяк яранги. Його покрили моржовими шкурами – все-таки дах над головою.
До гостей прийшли всі жителі Кайнергіна. У новій яранзі – яблуку нема де впасти. Пілоти зварили чукчам ціле відро какао, частували їх галетами. Потім розпочався українсько-чукотський концерт. Декілька чукчанок стало в коло. Вони танцювали без будь-якої музики, час від часу видаючи гортанні звуки, розгойдуючись і підстрибуючи дома. Чоловіки показували в танці, як вони полюють на моржів та ведмедів.
Коли стало темніти і зав'язати, чукчі, дуже задоволені ввечері, розійшлися по ярангах, а льотчики залізли у свої спальні мішки й одразу ж міцно заснули.
Каманін прокинувся першим і занепокоївся - котра година, чи не час летіти далі? Він висунув голову з мішка і не повірив своїм очам. Над ним – темне, беззоряне небо. Сніг б'є в обличчя. Виє вітер. На місцях, де лежали товариші, кучугури снігу заввишки півметра.
Під снігом було тепло, а щойно вилізли з мішків, відчули холод.
Виявляється, пурга, що розігралася вночі, зірвала і забрала і «дах» і «стіни». Все – примус, каструлі, планшети, зброя – поховано під снігом. А на місці літаків – снігові пагорби.
Пурга шаленіла, завихрюючи снігові смерчі, збиваючи з ніг.
Дев'ять авіаторів, боячись заблукати, взялися за руки і пішли. Яранга, з якої вони вчора втекли, здалася їм палацом. Десять чукчів, дев'ять льотчиків, двадцять шість собак із щенятами, нарти та різне начиння скупчилися в житло зі звіриних шкур, рятуючись від завірюхи. Брудні, неголені, у мокрому одязі, задихаючись у тісному яранзі, льотчики «пургували» дві доби.
Коли трохи прояснилося, за допомогою гостинних чукчів літаки викопали із снігових могил. Пурга спресувала сніг у справжній лід, який довелося сколювати сокирами. Примусами та паяльними лампами нагріли воду для моторів.
Але й цього разу хребет не пустив льотчиків у Ванкарем. Він стояв, як неприступний мур, перебратися через який ніяк не вдавалося.
Після кількох годин безплідного польоту три машини повернулися до Кайнергіна. Тинтигрей з чукчами зустрів знайомих пілотів, як родичів, які повернулися з невдалого полювання.
Маленький загін відрізали від усього світу. Звісток від нього не надходило. Адже радіо на літаках не було. Багато людей у ті хвилюючі дні відзначали на карті просування літаків до табору Шмідта як лінію фронту під час військових дій.Прапорці, що позначали групу Каманіна, надовго зупинилися в пункті, накресленому дрібними літерами Олюторка. У Москві вже подумували про організацію пошуків Каманіна та його товаришів.
А тим часом у душній яранзі наймолодший пілот радився з найдосвідченішим.
– Повертатися за бензином до Анадира чи летіти вперед, легшим шляхом, обігнувши Чукотський півострів, уздовж берега? Це подовжує дорогу на тисячу двісті кілометрів, сказав Каманін. - Як твоя думка, Василю Сергійовичу?
- Тут двох думок бути не може, - відповів Молоков. - Тільки вперед. А якщо з бензином буде погано, – додав, – то долетимо до якоїсь точки, а там із трьох машин переллємо пальне у дві чи одну, щоб хоч одна долетіла…
Так і вчинили. Курс на бухту Провидіння. Дорогою нова перешкода – туман. Знову вимушена посадка. Туман повільно рідшає, йде вгору. Знову зліт, сухопутні машини спокійно йдуть над морем, наче над зеленим полем аеродрому. Біля мису вийшли на берег. Тут літак Півенштейна порівнявся з флагманською машиною. льотчик показав на бензинові баки, потім на годинник, тричі розтиснув кулак. Каманін одразу зрозумів сенс цієї жестикуляції: бензину вистачить на 15 хвилин. До Ванкарем залишалося 60 кілометрів.
Сіли на кригу невеликого озерця. Поруч маленьке чукотське селище Валькальтен.
Під час посадки на літаку Каманіна лопнув амортизаційний шатун. Ремонт не дуже складний, але потребує часу. Який сенс чекати на всі три машини, коли бензину все одно вистачить лише для двох. Ось що писав у своїх спогадах Півенштейн:
«…Каманін сказав мені те, чого я вже був готовий:
- Доведеться залишити тебе тут із моїм літаком. Ми зіллємо з нього бензин, щоб вистачило до бухти Провидіння, і звідти одразу надішлемо тобі пальне. Постарайсяза цей час виправити мою машину та наздогнати нас.
Навряд чи колись я отримував важчий наказ. Каманін відчув це.
- Я чудово розумію, що тобі важко, - продовжував він, - шкодую, але нічого не вдієш.
Не хотів більше про це говорити. Я сам розумів, що як командир ланки Каманін не може чинити інакше».