Шановні чортівці, Контент-платформа
На сайт УСЗН Адміністрації
Напередодні святкування 70-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні вважаємо важливим, особливо з погляду патріотичного виховання українських громадян, використовувати святкування пам'ятної дати 9 Травня для забезпечення наступності військово-історичних та культурних традицій народів України, зміцнення духовних цінностей, розвитку інтересу до історії України та збереження пам'яті про героїчне минуле нашої Батьківщини. При цьому особливу увагу слід приділити питанням патріотичного виховання молоді на гідних прикладах доблесного служіння Вітчизні. Такими прикладами могли б стати спогади ветеранів Великої Вітчизняної війни Зінченка Володимира Миколайовича та Положеня Валентини Миколаївни.
Ми, чортківці, зобов'язані свято шанувати та передати майбутнім поколінням пам'ять про тих, хто не повернувся з кривавих полів битв, хто віддав своє життя за нашу свободу, за наше майбутнє, хто своїм героїзмом не раз підтвердив істину – не перевелися ще богатирі на землі українській , вони завжди готові відстояти честь та незалежність нашої Батьківщини.
Директор МБУ Чортківський ЦЗГ
Спогади Володимира Миколайовича Зінченка.
Після запеклих кровопролитних боїв на Україні фашисти відступили та зачепилися за невелику річку та село Журавське. Оборону вони зайняли на узгір'ї, метрів за 150 перед річкою. Неподалік нас, у нейтральній зоні, стояв підбитий німецький танк без вежі. Вдень у цей танк стріляли німецькі снайпери, а вночі періодично злітали освітлювальні ракети. Мабуть, там розміщувалося бойове охорона супротивника.
- Що трапилося, Максе?
Телефоніст не підвів нас, пояснив своїм, як ми вимагали. Йому відповіли:
- Тримайся, до васспрямовано допомогу.
Незабаром побачили людей, що наближалися, десять гітлерівських солдатів. Дати їм відсіч для нас не склало труднощів, оскільки ми на них чекали. Зазнавши втрат, фашисти відступили. Почався обстріл нашої позиції, нам полетіли ворожі міни. До цього часу наші товариші встигли відчинити притулок під танком, і ми з полоненим німцем там надійно сховалися.
Нарешті обстріл припинився. З нашого сховища добре видно село, зайняте противником. Привернули нашу увагу два будинки. Полонений пояснив, що в одному з них знаходиться їх склад, в іншому, розташованому значно далі, штаб. До будинку - складу, критого черепицею, примикало приміщення з солом'яним дахом і біля нього копиця сіна. Нами миттєво був намічений і виконаний план знищення складу. Спочатку обклали копицю запальними кулями. З неї вогонь перекинувся на солом'яний дах. З'явилися «пожежники», які відразу зникли після наших снайперських пострілів.
У відповідь було відкрито ураганний вогонь із усіх видів зброї. Ситуація була складною: нас приголомшило, закидало землею, при цьому було вбито ще одного нашого солдата. Але з нашого боку був відкритий вогонь з гармат та кулеметів, і ми зітхнули вільніше. А склад горів, лунали вибухи боєприпасів.
Тільки у вечірніх сутінках ми насилу вибралися з окопа і вирушили до своїх. В цей час до танка підійшли фашисти, помітили нас та відкрили вогонь. Двоє товаришів було поранено, а полоненого ми притиснули до землі, щоб доставити мову. Добре, що прийшла до нас допомога. Ми виконали своє завдання, нас вітали. Але радощів не було. Здавалося, що і ти був винен у загибелі своїх однолітків, вік яких не перевищував 19 років. Хіба вони не хотіли жити? Дуже хотіли і все ж таки в ім'я життя, виходить, вони заслонили нас собою.
Спогади Валентини Миколаївни Положенець
Незабаром ми відзначимо 70-ті роковини Великої Перемоги. Як нам, ветеранам Другої світової, приємно усвідомлювати, що вже 70 років ми живемо під мирним небом, вагою наш внесок, хоча далася ця Перемога дуже дорогою ціною. І ось на фронті великого подвигу радянського народу гірко й прикро чути, як на Заході, та й у нас у країні, деякі завзяті політики намагаються сфальсифікувати підсумки війни, навіть у підручниках історії замовчуються, або спотворюються окремі факти, моменти подвигів радянських воїнів. Тривожно на серці стає на думку, що окремим представникам нинішнього покоління важко відповісти на питання, хто розв'язав цю кровопролитну війну, хто звільнив народ Європи від фашистської чуми. А як можна спокійно реагувати на те, що в Прибалтиці, на Західній Україні піднімають голови нацисти, колишні посібники гітлерівців, називають нас, радянських воїнів – визволителів, окупантами, прагнуть перекроїти історію війни на свій лад?
Я в ті роки навчалася у фармацевтичному технікумі, але заради того, щоб швидше потрапити в діючу армію, пішла на курси кухарів. Після закінчення курсів нас розподілили за дивізіями. Я потрапила до Карелії, до 54-ї стрілецької дивізії 337-го стрілецького полку. Однак моя кухарська діяльність тривала недовго. Начальник санчастини дізнався, що в армію я потрапила з другого курсу фармтехнікуму (фармацевтичного), і мене перевели до санчастини санінструктором, а потім направили на курси, де я та мої подруги отримали справжнє загартування. Вчили нас виносити поранених з поля бою в зимових умовах із застосуванням «човника», у літніх – з використанням плащ-намету, шинелі та просто бою зі зброєю, словом, усім премудростям санінструктора у бойових діях. Причому попитз нас, курсантів, був дуже суворий, жодних поблажок не допускалося. Тут ми по-справжньому зрозуміли істину, що важко у навчанні – легко у бою.
Якось нас підняли вночі по тривозі. Командирові не довелося нікого підганяти. Швидко зібралися, поклали на візок все необхідне прийому поранених. Куди й навіщо ми поспішали, ніхто не знав. І тільки вже в дорозі нам дали вступну: 81 стрілецького полку, є постраждалі. Ми їх повинні зустріти на висоті 224. Вже на світанку прибули на місце, поставили два намети для прийому поранених, розклали медикаменти. Але чекати на розвідників довелося дуже довго. Тільки о дев'ятій ранку вони з'явилися. Ішли розвідники ланцюжком. Попереду йшов командир, лейтенант Положанець. Біля висоти 224 я і познайомилася з ним. Принесли на ношах поранених, ми взялися за свої обов'язки. А мені так хотілося поговорити із цим знаменитим розвідником. Слава про його бойові подвиги була відома не тільки в дивізії та армії, за ним полювали навіть фіни, так їм він насолив своїми зухвалими рейдами. Зі своїми бійцями І. Положенець зробив безліч виходів у тил противника і завжди повертався з «мовою» та виконаним завданням. Потім все ж таки нам вдалося познайомитися ближче. Зустрічі були короткими.
Наша частина з боєм рухалася вже ворожою територією. Це була Східна Пукраїнсія – німецька земля. Ішли жорстокі бої у знаменитих ще після Першої світової війни Мазурських озер. І нам, санінструкторам медсанбату, вистачало роботи. Бувало, цілодобово не доводилося спати, втомлювалися так, що здавалося, присядь і вже не підвестися. Але лише почуєш слово «поранені», кидалися до машин, візків, щоб швидше надати їм необхідну медичну допомогу. Тут я дістала поранення в руку. Але обійшлося без шпиталю, через кілька днів знову була в строю, знову допомагала пораненим,боролася за життя.
За бій під Мазурським озером було нагороджено медаллю «За бойові заслуги». Дякую нашому командуванню, що заслужено, оцінило мою ратну працю, мій внесок у справу Перемоги. Потім також додалися медалі "За відвагу", "За перемогу над Німеччиною", орден Вітчизняної війни ІІ ступеня.
Ну, а наша фронтова дружба з Іваном Положінцем переросла у велике кохання, і наприкінці війни мені, дівчинці з Казані, довелося змінити прізвище, стала я Валентина Миколаївна Положенец. Після війни з чоловіком - офіцером довелося поколесити країною. В міру своїх сил допомагала нашим вартовим кордону. І на Далекому Сході, на Курильських островах, до моїх нагород додалася ще одна – медаль «Відмінник прикордонних військ» 2-го ступеня.
Нелегкі, звичайно, випробування випали на мою частку. Але я задоволена своєю долею. Батьківщину ми відстояли, мирне життя прожили славно, дочок виростили, онучок допомогли поставити на ноги, правнуки ростуть. Життєві проблеми, вікові болячки, щоправда, долають часом, але це не біда. Аби у світі було все спокійно, аби наші нащадки не знали цього страшного слова «війна».