У тебе є ти – ти впораєшся
Те, що проявляється, коли зовнішнє втрачає сенс – від надзвичайної втоми, образи, розбитого серця чи загубленої довіри; коли включається автопілот і вимикаються почуття, гаснуть внутрішні маяки, виходить із ладу душевний компас.
Саме тоді – несподівано, але завжди передбачувано – настає момент, коли розпач зітхання за зітханням розсіюється, і навіть у найважчі хвилини приходить спокій. Так буває після довгого плачу навпорид або завершення вкрай складної і втомливої справи: усередині розливається тиша, і ти почуваєшся ніби у великих та теплих долонях Бога.
"Ти можеш мене зафарбувати, але я, як і раніше, буду тут".
У психології самістю називається архетип, який відбиває глибинний центр людини, його цілісність. Я відчуваю її як спину величезного кита, що лежить на дні океану. Щось непорушне і неминуще, що є в тобі, поки ти тріпаєшся на поверхні, борючись зі штормом. Хвилі накривають тебе з головою, вода заливається в ніс та вуха. Тебе носить, як паперовий човник на вітрі – з поля зору губляться береги, ламає грот-щоглу.
У принципі, звичайна річ, коли «життя перевертається з ніг на голову і прірва під ногами не стає небом» (М. Павич). І ще звичайніше – коли день за днем, рік за роком ти очікуєш від оточуючих людей того, чого вони не можуть дати: від холодних – емоцій, від дурних – ясності, від похмурих – радості буття. І замість того, щоб дозволити іншим жити так, як вони собі придумали, починаєш хрестові походи добрих намірів – переробити, переконати, «розтормошити». А коли не виходить (а воно завжди не виходить) – розчаровуєшся, журишся про втрачений час і шкодуєш себе.
І ось саме в такі моменти, коли більше немає сил складати мрії та бачити смисли, тоді,коли одного ранку в житті настає ніч, ти раптом відчуваєш, що зможеш дочекатися світанку. Тому що ресурс знаходиться - з'являється ніби звідки, але насправді - зсередини.
І ти починаєш поводитися з собою по-іншому – ніжніше та простіше і намагатись себе втішити, а не добити. Це взяла кермо правління твоя самість, тимчасово відключивши метушні тривожний мозок. Її завдання – робити все, щоб ти залишалася цілою та неушкодженою, виходила з крайнощів з вірою, з драм – живою. Їй, йому – цьому центру всередині – не потрібні твої метання та виходи із зони комфорту. Він як захисний трос від перевантажень, осередок прийняття та підтримки, персональний фан-клуб та база, яка беззастережно «за тебе».
Особливо коли «Х'юстон, у нас проблеми».
«У мене є я, ми впораємося», – я повторюю цю фразу щоразу, коли здається, що «я одинокий Ож у світі», і навіть найближчі люди – якісь незрозумілі чужинці. І в той момент, коли від втоми чи образи опускаються руки і все стає "пофіг і все одно", я несподівано намацую землю під ногами, розуміючи: ні, це не кінець, це початок.
Моя точка складання. Моя можливість згадати, що якщо я стільки років якось живу, незважаючи на мінливі обставини і мінливих у них людей, значить, і цього разу зможу – пережити, адаптуватися і випливти. Прийти до тями, до себе, якою б довгою не вийшла дорога. Без метушні, без компасу – по чуття.
А головне – без огляду на інших, без звіряння з їхніми очікуваннями. Тому що те, що щоразу відбудовує тебе після внутрішньої хиросими, нічого не знає про них, але знає все про тебе - справжню, сміливу і живу.
Тож не переживай через те, що не переживе й дня – розчиниться туманом у полі серед турбот. Навіть якщо заразте, що відбувається, бачиться кінцем світу, згадай – скільки їх уже в тебе було? Ну правда – скільки?
І тоді ти не те щоб «брала себе в руки», а просто робила все можливе з тим, що є. І – допомагало.
Тому нехай розсипається, нехай кришиться, як крига, нехай ламається: у тебе всередині є те, що врятує та вилікує. Тільки довіряй. Тільки слухай себе. Тільки не забувай: