Добро до добра, Світовий журнал
Ольга сиділа на порозі і ніяк не могла зрозуміти, чому вона не може потрапити до хати. Вже було далеко за північ. У жодному сусідському вікні немає вогнів, вона в тісних туфлях, вузькій спідниці, ноги аж гудуть від цілого дня біганини, а двері не відчиняються. Почала стукати у вікно, у відповідь — тиша. Залишивши продукти, які принесла з ресторану, на сходах, щойно пішла через двір. У сусідньому дворі жили батьки чоловіка, можливо, Олег із донькою там. На стукіт вийшла свекруха.
- Нічого тобі тут більше робити, не смій навіть наближатися до цього будинку, - зчинила крик свекруха, побачивши невістку.
- Але там моя дочка, і, нарешті, наш спільний будинок, - ніяк не могла зрозуміти, що відбувається Ольга.
Так і просиділа до ранку на порозі. Дала волю сльозам, шкодуючи себе, згадала свою сирітську частку. Мама часто хворіла, тому Ольга змалку привчалася до нелегкої жіночої праці. Коли її однолітки грали, або бігли в море купатися, вона мала в будинку прибирати, зварити їсти, все випрати. Іноді батько допомагав, але часто приходив з роботи напідпитку. Добре, коли приїжджала бабуся, тоді Ольга відчувала дитину. Але вона жила далеко. І хоча дуже любила онуків, але постійно жити з ними не могла.
Коли померла мати, Ольга думала, що життя зупинилося. Щойно знайшла сили, щоб школу закінчити, і молодшому братові потрібна була її підтримка. Тато своє горе заливав то вином, то горілкою. Ольга іноді сердилась на нього, іноді розуміла і шкодувала, бо добре знала, які біди пережив батько. У два роки залишився сиротою, а за три, його з мамою вивезли до Сибіру. Дитинство пройшло в холоді та голоді. Не раз бабуся розповідала, як тато, плачучи, просив їсти, а вона слухала його дитячі скиглі, слухала, а потім крізь сльози казала: «З'їж мене».висилки їх не прийняли у Західній Україні. Тож батько з бабусею потрапили на Херсонщину. Тут зустрів свою долю — дівчину з Іваново-Франківська, сім'я якої змушена була блукати світом з волі «вождів народів». Одружилися, будували плани на майбутнє, щиро вірили, що воно буде щасливим і безхмарним.
Однак життя непередбачуване… Після смерті матері другою родиною Ольги стала родина хрещеного. Підтримували її колись навчалася, і коли заміж виходила. А коли дізналися, що вони з Олегом вирішили зводити будинок, хрещений привіз машину дощок на будівельні потреби. І матеріально, і порадами підтримував хрещеницю.
Ольга, а працювала нарівні з чоловіком. Не боялася жодної роботи, не лякалася праці. Годували десятки свиней, багато качок, курей. Щодня з ресторану, де працювала, носила відрами відходи. Адже домашню худобу потрібно годувати. ЗА господарськими турботами іноді не вистачало часу приділяти увагу батькові, молодшому братові, хоча згадувала про них завжди.
У роботі швидко бігли дні, ночі року, підростала дочка. Як і у кожній родині, були сварки, непорозуміння. Дуже болісно було, коли Олег уперше підняв на неї руку. Вибачила. Потім рукоприкладство повторилося. Дедалі частіше заставала Олега п'яним. Незабаром він вимагав, щоб вона залишила роботу. Ольга ніяк не могла наважитися на такий крок, оскільки саме завдяки роботі годувала не лише сім'ю, а й підсобне господарство.
Несподівано звістка про хворобу, а згодом смерть батька частково призупинили суперечки в сім'ї. Потім невиліковно захворів брат. Хотіла допомагати йому взяти до себе, але чоловік і свекруха заборонили.
Кажуть у житті бувають чорні та білі сторінки. Ольга ж гортала одну за одною — і бачила більше чорних. Після смерті сина захворіла бабуся. Хвороба онука зовсім забрала в неїсили. Ольга ж не мала можливості доглядати ні батька, ні брата, ні бабусю. Тільки ховала одного за одним. Чорний одяг як приріс до нього.
Ще час не встиг притупити біль втрати, як чергове лихо прибило каменем молоду жінку. Олег не впустив до хати. Хотіла забрати дочку, але він сказав, що дочка втратить право на будинок, якщо вона її забере. Заради дитини пішла. Повернулась на роботу. Власники ресторану були люди, добрі, з розумінням поставилися до Ольгиного горя. До першої зарплати ходила в тому самому одязі, тому її не впустили в будинок. Жила у підсобній кімнаті. Так тривало майже два роки. Дочка бачила лише здалеку. Намагалася не думати, як буде далі, бо боялася збожеволіти. Сподівалася лише на Бога. Вірила. що він дає випробувань людині рівно стільки, скільки зможе витримати.
За два роки Ольга зустріла Сашка. Зранене жіноче серце відчуло увагу, тепло. Довго не могла наважитися прийняти цей подарунок долі. Знайомі переконали не відштовхувати Сашиного плеча та підтримки. Через деякий час вони почали жити разом. Порозуміння, повага та доброта Сашка допомогли Ользі ожити, відійти душею. І знову, як колись, вона з головою поринула у роботу. Завели власне господарство. Обидва працьовиті, обидва господарські. Незабаром у їхньому дворі з'явилася машина.
Якось на ринку Ольгу побачила колишня свекруха. Від подиву навіть рота розплющила — думала невістка без родини. А ось і вижила, ще й у машині сидить.
Через деякий час знайшла невістку і почала розмову.
- Може, ви вже й зійшлися б із Олегом, а то він сам і ти. — несміливо запропонувала.
Ольга їй нічого не відповіла. Але через друзів дізналася, що Олег тричі приводив до будинку жінок, жодна не прижилася. Запивав, хворів. Дочка вийшла заміж,у неї своя родина. А нещодавно Ольга розшукала племінника, бо він лишився круглим сиротою. Пригріли із Сашком сироту, прийняли до своєї родини.
Своїми вчинками, коханням Ольга та Сашко показали, що добро до добра тулиться. Де добрі люди, там і добро ведеться, а де злоба та підлість — там воно не приживеться.